Тривала епопея відбору головного архітектора Києва, який за своєю посадою має визначати правила подальшого архітектурного розвитку міста, обернулася для столиця кількома гучними скандалами навколо новобудов. Запеклі баталії нині спалахують у різних районах міста, де забудовники намагаються звести чергову “свічку” чи багатоповерховий торговельно-розважальний центр на місці пустиря, зеленого гаю чи ставка. При цьому новітні зодчі часом удаються до відвертих маніпуляцій і фальсифікацій і за мовчазного потурання влади часто домагаються свого. Та є й винятки. Про один із них – історію спротиву забудові озера Качиного у Дарницькому районі столиці, яке планували засипати землею і звести на його місці житлові будинки з підземним паркінгом, – в інтерв’ю “Кадрам” розповів депутат Київради із фракції “Єдність”, секретар постійної комісії з питань екологічної політики Олексій Новіков.

Який зараз статус будівництва по вулиці Здолбунівській на Позняках?

– Гаряча фаза фізичного протистояння та конфлікту пройдена, але стосовно захисників озера тривають судові переслідування. Апеляційний суд Києва скасував ухвалу Дарницького районного суду, яка передбачала арешт території та заборону будь-яких робіт, які могли би знищити озеро. Ця ухвала була прийнята після клопотання прокурора Київської міської прокуратури №2 Олександра Такташова. Він надав усі документи, напрацьовані робочою групою Київради щодо Качиного озера, яку я очолюю. На жаль, після цього ганебного рішення Апеляційного суду забудовник юридично має право проводити будівельні роботи, які призведуть до знищення озера та подальшої ескалації конфлікту. Депутати робочої групи розділилися на дві частини. Одна захищає законні інтереси громади, інша – підтримує забудовника. Але при цьому ніхто відкрито не підтримав знищення озера.

Депутати з робочої групи дійшли згоди?

– Так. Були озвучені компромісні пропозиції – зменшити вдвічі площу новобудови, що дозволить зберегти озеро, та почати пошук іншої, альтернативної ділянки.

При цьому озеро не засипатимуть?

– Озеро буде врятоване. Забудовник доводить, що ніякої водойми у цьому місці нема, наводить розпорядження КМДА від 26 грудня 2014 №1538, рішення Київської міської ради від 26 грудня 2014 року №767/767, лист Науково-дослідного центру екологічної безпеки і природокористування до директора комунального підприємства “Житлоінвестбуд-УКБ”, який заперечує існування озера Качине. Останній документ, до речі, фальсифікований. Я подав на розгляд Київради проект, який закріплює за водоймою статус озера.

Громадськість підтримує такий сценарій вирішення конфлікту?

– Цілковито. Проект розробили спільно з громадою мікрорайону. Якщо депутати проголосують за нього, геодезисти встановлять прибережні захисні смуги, комунальна організація візьме озеро на баланс, Качине включать до об’єктів водного фонду Києва. Коли озеро матиме офіційний статус, проведення будівельних робіт на його території буде заборонено законом.

Якщо нам разом із громадою вдасться захистити Качине озеро, то це буде свідченням того, що владу можна змусити рахуватися із позицією людей, які її вибирали.

Іще один урок цього конфлікту: влада повинна вести діалог із людьми. Місто і далі буде збільшувати свою площу, зростатимуть мікрорайони, але при цьому житлова зона має залишатися комфортною. І над цим мають працювати як міський голова зі своєю адміністрацією, так і депутати, які представляють громади. На Здолбунівській влада замість діалогу із мешканцями мікрорайону зіштовхнула їх лобами із майбутніми сусідами – постраждалими від афери “Еліта-Центру”.

А як слід було вчинити?

– Налагодити діалог і запропонувати людям компенсації. Коли забудовувалася Дарниця, житлові масиви споруджували на місці старих хат, жителі яких отримували або квартири, або грошові компенсації. Так переселили близько 150 приватних будинків. А зараз жителям мікрорайону нічого не запропонували. І забудовник, і влада йшла на це свідомо.

Узагалі, складається враження, що Київ зараз накопичує проблеми, вирішувати які влада або боїться, або просто не готова. Проте за все розплачуватимуться наступні покоління. І це стосується не лише забудови. У нас кожна каденція депутатів Київради говорить про потребу будівництва нового сміттєвого заводу, але далі слів справа не рухається.

Що не дозволяє реалізувати такий проект у Києві?

– Оскільки інвестиційний клімат залишається несприятливим, ми не можемо залучити достатнє  фінансування. Іноземний інвестор не має певності, що його вкладення у побудову нового заводу з утилізації сміття будуть захищені. Місто, зі свого боку, мало б гарантувати забезпечення проекту земельною ділянкою та необхідною інфраструктурою.

З іншого боку, у так званому “сміттєвому бізнесі” є чимало зацікавлених. Сміття – це сировина. На полігонах твердих побутових відходів нині працюють тисячі безпритульних, які перевертають гори сміття, вишукуючи цінні для переробки матеріали. Такий собі сортувальний цех просто неба. Усе знайдене вони несуть у пункти прийому склотари, макулатури, металобрухту, де отримають на руки третину від ціни сировини. Відповідно, хтось заробляє на такому “бізнесі” чималі суми й усіляко блокує побудову нового заводу. І така ситуація – не лише у столиці.

А хто готовий інвестувати у побудову нового заводу?

– Інвестори є як за кордоном, так і в Україні. Вони готові фінансувати сучасні проекти, які матимуть дуже велику потужність і знімуть проблему сміттєзвалищ для столиці.

У Німеччині вже будують заводи для утилізації сміття сьомого покоління, а наше підприємство “Енергія” можна віднести до першого. Ми лише спалюємо непотріб.

Натомість у розвинених країнах технології дозволяють переробляти сміття зі значною користю як для бюджету міста, так і для економіки загалом, не кажучи вже про екологію.

Скажімо, є проект плазмової газифікації, під час якої переробляється практично весь обсяг сміття, а в процесі виробництва отримується електрична та теплова енергія або синтетичне паливо, яке можна продавати. Але й сам проект дуже дорогий – близько 100 мільйонів доларів.

Є й дешевші проекти. Наприклад, в Європі встановлюють лінії глибокого сортування і переробки сміття на паливні брикети, які можна використовувати у цементному виробництві. При цьому цей вид палива дешевший удвічі за вугілля.

Яка вартість такого проекту?

– Близько 10 млн доларів. Але місто, маючи такий завод, ще й зароблятиме на переробці сміття. У такій ситуації, яку зараз має Львів, завтра може опинитися будь-яке велике місто в Україні. Львів’янам зараз доводиться возити сміття за сотні кілометрів. Якби ж Київ мав сміттєпереробний завод більшої потужності, то і столичне сміття утилізувалося б, і привезене. Зараз ми спроможні спалити лише четверту частину того, що викидаємо на київські смітники. Якщо ж спалюємо привезене зі Львова, то київська машина оминає завод і прямує на п’ятий полігон у Підгірцях.

Проблема відтак не вирішується.

– Ні, вона лише поглиблюється, і з часом ми можемо мати великі неприємності. Полігон твердих побутових відходів у Підгірцях, уже переповнений. Коли йдуть дощі, з куп сміття, які недбало присипані грунтом, виділяється фільтрат. Це отрута потрапляє у грунтові води, окремим потічком виливається у Дніпро. Сама ж гора сміття загрожує зсувом.

Побудова сміттєпереробного заводу усуне потребу вивозити сміття на полігони. Що може постати на їх місці?

– Сміття піде на переробку, земельну ділянку полігону рекультивують і зможуть використовувати за іншим призначенням, наприклад, під парки відпочинку. У столиці із такими місцями насправді дуже велика проблема. Квітучий, зелений Київ поступається не лише забудовникам. На парки активно наступають підприємці, які несанкціоновано розміщують свої розважальні майданчики, пересувні атракціони, альтанки, мангали й завдають шкоди зеленому фонду.

Де такі явища найбільше поширені?

Страждають від незаконної діяльності підприємців Голосіївський парк, парк “Перемога” у Дніпровському районі й особливо – регіональний ландшафтний “Парк партизанської слави” у Дарницькому районі Києва. На його територію масово заїжджають мобільні кав’ярні, які мають право торгувати за кілька кварталів від парку. Є кілька кафе, господарська діяльність яких завдає шкоди зеленим насадженням на заповідній території.

Керівництво парків на це не реагує?

– Проблема в тому, що у кожного парку кілька господарів. Директор парку насправді відповідає лише за територію, на якій розміщені атракціони, за функціонування туалетів – спеціалізоване водогосподарське комунальне підприємство “Київводфонд”, а за решту – комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень. Наша група зараз активно з’ясовує, чому парк опинився в такому стані. Ми напрацюємо рішення, які дозволять на законній основі вирішити проблему несанкціонованої підприємницької діяльності й зберегти природне середовище для наступних поколінь киян.