Минулого тижня розпочався фінальний етап формування нового Верховного Суду. Щодня Вища рада правосуддя (ВРП) розглядає по 16 кандидатів, рекомендованих за підсумками конкурсу Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Результати голосування будуть оголошені після 25 вересня.

Одним із претендентів до Касаційного Господарського суду  у складі Верховного Суду є одесит, доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Національного університету “Одеська юридична академія” Єгор Краснов. Він розповів про те, чому всім кандидатам із Одеси доводиться відповідати на запитання про Сергія Ківалова, наскільки конкурс був прозорий, чому зважився брати участь у відборі та які виклики стоять зараз перед судовою системою.

– Єгоре, у нашій країні є така “прикмета”: якщо ви – юрист з Одеси, то пов’язані з Ківаловим. Запитання про зв’язки з президентом Юридичної академії ставили всім кандидатам від вашого регіону. Які ж у вас стосунки з Сергієм Ківаловим?

– 1998 року я вступив у цю академію вчитися, а потім став доцентом. Звичайно, із Сергієм Ківаловим я знайомий, зустрічався із ним на службових нарадах та різних урочистих заходах. Чи пов’язаний я із Ківаловим? Рівно настільки ж, наскільки пов’язані із ним 15 тисяч студентів академії і майже півтори тисячі викладачів.

Особисто я розмовляв із ним близько півтора роки тому. Проте запитання про наші зв’язки мені ставлять регулярно. На мій погляд, нам пора припинити озиратися й терміново братися за майбутнє – судова система чекає на реформу вже надто давно.

– Після оголошення попередніх результатів відбору кандидатів до Верховного Суду президент України назвав конкурс зразковим у плані прозорості. Склад суду оновився на 95%. Але є й інші думки …

– Дійсно, рівень публічності був високим. Незважаючи на те, що подібний конкурс проводився вперше, а процедура його проведення допрацьовувалася буквально “з коліс”, незважаючи на низку технічних складнощів, це, безумовно, великий крок уперед на шляху реформування судової системи України. Будь-який громадянин України, який відповідає вимогам ст. 38 Закону “Про судоустрій і статус суддів”, міг узяти участь в конкурсному відборі.

Можу навести простий приклад: 2006 року я успішно пройшов конкурсний відбір у Вищому господарському суді на право заняття посади судді Господарського суду Одеської області, проте суддею так і не став, оскільки не мав усього одного документа – довідки про наявність вакантного місця в суді. Дані про наявність вакантних місць не публікувалися, а процедура отримання такої довідки законодавчо не була врегульована, тому через три роки перебування в резерві мені повернули документи, і процедуру необхідно було б проходити заново. Тепер же подібні бюрократичні перепони відсутні, дані про наявність вакантних місць у судах знаходяться в публічному доступі, а перелік необхідних документів детально регламентований. Цей конкурс є прикладом більш прозорого формування судової системи.

– Кожна співбесіда кандидатів проходила під прицілом відеокамер, які вели трансляцію в інтернет. Чи відчували ви дискомфорт через це?

– Частково. Якщо на співбесіді у Вищій кваліфікаційній комісії суддів онлайн-трансляція здійснювалася за допомогою веб-камери, встановленої у залі, без присутності журналістів, то на розгляді Вищою радою правосуддя матеріалів щодо внесення подання президентові України про призначення на посаду судді Верховного Суду було чимало представників ЗМІ. У першому випадку ситуація була спокійнішою і більшою мірою сприяла співбесіді, а у Вищій раді правосуддя ситуація куди більш нервовою. Однак я розумію, що конкурс на таку високу публічну посаду не може бути кулуарним: потрібно звикати до відкритості і кандидатам, і суспільству. Інакше бути вже не може.

– Що ви вдосконалили б у процедурі відбору?

– Я б удосконалив саму процедуру проведення першого етапу анонімного письмового тестування. Не змінюючи алгоритму, тестування слід перевести в електронну форму, щоб воно проходило на комп’ютері, а не в письмовій формі. Другий етап – виконання практичного завдання, під час проходження якого необхідно було підготувати проект рішення, також перевів би в електронний (комп’ютерний) формат. Тоді б не було питань із почерком кандидатів, а швидкістю написання завдання збільшилася. Зараз більшість юристів працює на комп’ютері, їм набагато простіше друкувати, ніж писати від руки. Тим паче, у такий стислий час. Поряд із цим, я збільшив би тривалість його проведення із 5-ти до 8-ми годин із можливістю дострокової здачі робіт.

 – Який етап був найпростішим і найскладнішим для вас?

– Найпростішим і, по суті, непомітним був етап розгляду моєї кандидатури Громадською радою доброчесності, оскільки це не передбачало моєї безпосередньої участі, а тільки дослідження всієї доступної інформації щодо мене.

Найскладнішим етапом виявилася співбесіда у Вищій раді правосуддя. Напевне, через те, що я виявився першим із 120 рекомендованих кандидатів, до кінця не розуміючи, як буде проходити розгляд матеріалів, оскільки у ВРП не було досвіду співбесіди осіб, які раніше не займали посаду судді. Спектр запитань був дуже широким, і підготуватися до нього було неможливо. Емоційно це був найбільш складний і виснажливий етап.

– У число фіналістів увійшли адвокати, науковці та судді. Чи зможуть вони стати єдиною командою за короткий час?

– Я впевнений, що так. Усіх цих людей об’єднує бажання якісно модифікувати роботу судової системи. Синергія адвокатів, науковців і суддів призведе до позитивних результатів. На початковому етапі моменти “притирання”, безумовно, будуть, але у всіх єдина мета, яка здатна об’єднати.

– Що необхідно зробити, щоб Верховний Суд зміг повноцінно розпочати роботу?

– Перш за все Верховній Раді необхідно в найкоротші терміни розглянути пакет змін до процесуального законодавства. Це найголовніший камінь спотикання, який заважає запуску оновленого суду. Питання формування суддівського корпусу, вибору приміщення, в якому має розміститися суд, комплектування його штату – похідні моменти, які носять здебільшого технічний характер. Вони не так критично впливають на дату початку роботи Верховного Суду, як зміни в законодавстві.

– Довіра громадськості до суду зараз на досить низькому рівні. Як змінити ситуацію?

– Необхідні нові обличчя, нові люди в системі. Зараз у нас є цілі суддівські династії, в яких кілька поколінь є суддями. У цей “закритий клуб” необхідно влити нові обличчя, здатні поставити акценти в діяльності суду.

По-перше – відкритість, по-друге – зміна ставлення до учасників судового розгляду, яке повинно бути більш поважним. По-третє – досягнення реальної рівності сторін у процесі. Зараз до представників органів державної влади привілейоване ставлення порівняно з іншими учасникам процесу.

Суд повинен реалізовувати не на словах, а на практиці конституційні положення про те, що вся діяльність органів влади спрямована на утвердження прав людини, керуватися принципом верховенством права, нарешті – піти від формального застосування законодавства для винесення справедливих рішень.

– Чому ви вирішили брати участь у конкурсі?

– Як практикуючий юрист усвідомлюю, що розвиток країни неможливий без ефективної та незаангажованої системи правосуддя. Як науковець розумію значення Верховного Суду у формуванні однакової та стійкої практики правозастосування, а також вплив правових позицій Верховного Суду на практику нижчестоящих судів. Можна спостерігати і критикувати, а можна і власним прикладом демонструвати, якою може бути суддівська діяльність. Під час своєї адвокатської практики, аналізуючи деякі рішення судів касаційної інстанції, я зустрічав приклади нечіткого мотивування рішень, формального підходу до вирішення спорів. Упевнений, що наявні навички знадобляться мені для винесення обґрунтованих та об’єктивних судових рішень.

– У вас завжди було бажання працювати суддею чи ви бачили своє майбутнє в науці?

– Після закінчення академії я за розподілом потрапив до Господарського суду Одеської області. Паралельно вступив на заочне відділення аспірантури кафедри трудового права та права соціального забезпечення. Через два роки роботи в суді завідувач кафедри запропонувала перейти на посаду штатного викладача. Я погодився, оскільки робота викладача дозволяла застосувати отримані знання на практиці. У подальшій своїй діяльності я поєднував педагогічну роботу з практикою. Чи хотів я стати суддею? Безумовно, так. Через бюрократичні перешкоди моя перша спроба 2006 року зазнала фіаско. Коли ж з’явилася така можливість 2016 року, я вирішив знову спробувати свої сили.